Дочитала. Рівно за один тиждень дочитала. Так завжди буває, коли книга надто цікава, щоб відволікатися на життя.
Чомусь однаково шкода усіх персонажей в кінці, і відношення до них змінюється на протязі книги. Спочатку я захоплювалась Стефанією. Тому що ось бідна дівчина, яка знаходить в собі сили тримати цілий дім недоаристократки, яка ставиться до своєї господині трохи зверхньо, чи як дорослі дивляться на нерозумних дітей. Так і каже їй: "Адельцю, дитино моя немудра". І така захоплююча ніжність в цих словах, бескінечна, безгранична, бездонна... що там Стефа казала? "Чим я не маленький Дунай?". О так, вона - Дунай, любить Аделю, меланхолійно дивиться на своє життя, течія несе її кудись, несе, а їй хоч би що, коли Аделя поряд і за неї тримається - і не зізнається.
Зрештою, Стефа призвичаїла себе бачити власне положення саме так, і виявилась щасливою в цьому. Людина до всього може звикнути.
Аделя нічого не може, нічого не вміє, розніжена така, недоросла, істерична часом. Та її зі Стефою відношення - надзвичайно милі. Кричать одна на одну, а все ж Стефця поставила себе так, що просто вилаяти її Аделя не може, замислюється кожен раз, що сказати. Ніби боїться, але це дурниці - просто Стефа з м у ш у є її бути обережною. Вона ж-бо набагато більше зробила, вона тримає Аделине життя, вона господиня в цьому домі. Але разом з тим - страшно себе недооцінює. Вміє готувати надзвичайно смачні страви і шаріється, коли її хвалять. Служниця не може слухати добрі слова в свою адресу, чому її мають цінувати за те, що вона виконує свої обов"язки?
Отець Йосиф і Стефа майже стали моїм черговим ОТП, але, але, але. Все змінюється. І ніжність, щемлива, тремтлива, замріяна ніжність може бути в людині вшитою, вбудованою. Тоді відношення до всіх однакове, що жебрачка з вулиці, що смертельно хвора людина, що Стефанія Чорненько. А Стефанія... вона живе, вона мириться зі спокійною любов"ю і не може дозволити собі думати про когось іншого.
Це книга про те, що на світі нас держать хибні істини. Кожна людина сама собі ілюзіоніст, ходить по краю прірви і вважає, що то іі схід. Як сонця, тільки людини, бо кожен - сонце. Коли верхній тонкий шар здирається, коли спокійна любов проростає роками, чекає дня, коли вирветься назовні - вибухнути можна. Наднова зірка, а чи буде сяяти втричі яскравіше, чи спалить сама себе сліпучим усвідомленням, вже сама людина вирішує. Щодо Стефи... вона була в полум"ї, та здається, що посеред палаючого будинку їй було прохолодно затишно, як ніколи не було до того.
Це книга про те, що потрібно відривати себе від землі, насиджених місць і йти. Тікати, ламати себе і звичайно, спочатку боляче. А потім ти здираєш з себе сім шарів старої шкіри, і ось ти уже оновлений, блискучий і щасливий, господи, який же щасливий. Для цього щастя не треба ілюзій, не треба бачити світ, як тобі вигідно - просто бачити, без прикрас і надії, що ти комусь потрібен. Старі-старі істини: що менше сподіваєшся, то менше розчаровуєшся.
Не треба Йосифів, Аделей, Феліксів... хоча останнього залишай, Стефцю. Він такий самий, як ти. Той священик казав, що вчиться поряд з тобою, що розуміє, що невимовно добре, що ви двоє такі неправильні, недолугі, невільні, а насправді - свиня він.
Стефа змирилась зі своєю любов"ю і дозволила їй жити між ребрами, трохи нижче від серця, не в ньому самому. Від кохання, можливо, ніхто й не застрахований. Але ніколи не варто дозволяти почуттям затуляти собою цілий, великий, неймовірний і вартий вас світ.